До моменту, коли в публічному полі з’являється інформація про перевірки або процесуальні дії, ланцюг вже зібраний. Попередні тексти починають використовуватися як «фон», «сигнали», «реакція суспільства», хоча насправді вони були частиною однієї й тієї ж логіки.
Так сьогоднішня ситуація починає виглядати як нібито природний результат якихось дій, а не як підсумок тривалої та керованої ескалації.
Продовження — про те, як саме формується цей перший поштовх і чому він майже завжди маскується під «звичайну журналістику».
Повторюваний патерн: від слова до кримінальної справи
Кейс Олександра Шавлюка та Остапа Стахіва (з джерелами)
Далі ми не оцінюємо особистості та не робимо висновків про винуватість.
Ми фіксуємо послідовність подій, підтверджену відкритими джерелами.
I. Точка старту: публічна діяльність
Олександр Шавлюк
Публічна активність у медіапросторі, обговорення правових аспектів мобілізації, власна аудиторія.
→ Стаття, з якої починається формування образу
Остап Стахів
Публічна антимобілізаційна позиція, громадська активність, власна мережа прихильників.
II. Медіаетап: «викриття» одного типу
В обох випадках ключову роль грає серія матеріалів, виконаних у жанрі викриття, а не нейтрального репортажу.
Матеріали про Стахіва (один і той же автор):
«Антивакцинатор Стахів створив мережу прихильників для протидії мобілізації»
«Остап Стахів — політик-невдаха та антивакцинатор… детальний розбір Бабеля, СБУ на замітку»
Саме так інформаційний вплив починає працювати як підготовчий етап тиску — незалежно від подальшої правової оцінки.
VI. Ключовий елемент патерну: персональний медійний зв’язок
Окремої уваги заслуговує авторство публікацій, що передували процесуальним діям в обох випадках.
У всіх ключових етапах медійної кампанії проти Олександра Шавлюка та Остапа Стахіва фігурує один і той же журналіст — Олександр М’ящінцев, співробітник видання Babel. Про нього відомо небагато: навчався на журналіста в Лодзі, Польща. У його акаунті в Instagram нічого незвичайного.
Саме його матеріали:
формують початковий негативний образ;
вводять оціночні характеристики («антивакцинатор», «брехун», «політик-невдаха»);
описують діяльність героїв сюжету як загрозу громадському порядку;
фактично створюють інформаційну рамку, в якій подальші дії силових органів сприймаються як «логічне продовження».
Важливо зафіксувати наступне:
між публікаціями Олександра М’ящінцева та подальшими кримінальними переслідуваннями існує прямий часовий та змістовний зв’язок.
Йдеться не про випадковий збіг, а про послідовність:
За півроку до початку офіційних слідчих дій з’являється розгорнутий «викривальний» матеріал від одного й того ж медіапрацівника;
У ньому детально описується діяльність людини як соціально небезпечна, навішуються соціальні ярлики, практично відсутні посилання на джерела;
Матеріал активно циркулює в українському медіаполі;
Після цього слідують обшуки, підозри, обвинувачення, арешти.
У кейсах Олександра Шавлюка та Остапа Стахіва це підтверджується публічно:
спочатку серія публікацій Babel,
потім — дії Нацполіції та СБУ,
далі — суди та СІЗО.
Варто зауважити, що публічна активність Олександра М’ящінцева після публікації цих матеріалів різко закінчилася, і пошук за відкритими даними не дає можливості побачити його нові аналогічні матеріали, якщо вони, звісно, існують.
VII. Чому це принципово важливо
Фіксація цього зв’язку необхідна не для «викриття журналіста», а для розуміння того, як саме запускається репресивний ланцюг:
медіа → громадська думка → легітимація силових дій.
У такій конструкції журналіст перестає бути спостерігачем і стає первинним тригером процесу, незалежно від того, усвідомлює він це чи ні.
Саме на цьому етапі ІПСО перестає бути абстрактним поняттям і набуває практичної форми —
як інструмент тиску, де слово стає першим кроком до кримінальної справи.
VIII. Медійний контекст: хто і в якій системі виробляє «викриття»
Для коректного аналізу впливу окремих публікацій необхідно розглянути саме медіа, в рамках якого вони створюються.
Онлайн-видання«theBabel» було створено 17 вересня 2018 року.
Проект спочатку формувався в орбіті одного з найбільших українських медіахолдингів — «1+1 медіа».
Головним редактором став Гліб Гусев, шеф-редактором — Катерина Коберник, яка на той момент обіймала посаду заступника директора департаменту новин «1+1 медіа».
Структура власності з самого початку включала менеджмент «1+1 медіа» та осіб, що представляли інтереси Ігоря Коломойського.
У 2019 році частка була консолідована Ярославом Пахольчуком (50 %), після чого, наприкінці того ж року, редакційна команда покинула проект у зв’язку з припиненням фінансування, а сайт фактично перестав оновлюватися.
У березні 2020 року відбувся перезапуск видання — вже під назвою «Babel», з новими інвесторами, новим головним редактором та оновленою структурою власності, до якої увійшла юридична особа, зареєстрована в Словаччині. Формально проект дистанціювався від попередньої корпоративної прив’язки, при цьому зберігши ключових редакторів.
З 2021 року «Babel» почав збір пожертв від читачів і був публічно відзначений Інститутом масової інформації як ресурс з високим рівнем дотримання журналістських стандартів.
Після 24 лютого 2022 року редакція працює в умовах війни, частково з-за кордону, закривши російськомовну версію сайту та запустивши англомовну.
IX. Чому цей контекст має значення
Описана історія важлива не сама по собі, а як інституційний фон, в рамках якого з’являються тексти, що запускають подальші процеси.
«Babel» — це не маргінальний блог і не анонімний телеграм-канал. Це інституціоналізоване медіа, яке:
має історичний зв’язок з великим медіахолдингом;
користується репутацією «стандартного» та «надійного» джерела;
регулярно цитується іншими ЗМІ;
формує рамки «допустимого» та «недопустимого» дискурсу.
Саме тому публікації такого медіа володіють системним ефектом.
Вони не просто інформують — вони легітимізують.
Коли матеріал з чіткою оціночною рамкою виходить у такому виданні, він автоматично:
стає джерелом для інших редакцій;
формує громадський консенсус;
створює зручний інформаційний фундамент для подальших дій державних органів.
У такій конфігурації журналістський текст перестає бути просто думкою чи розслідуванням.
Він стає першим ланцюгом процесу, який далі переходить у площину силових та кримінально-правових рішень.
Саме в цій точці аналіз зсувається від питання «що написано» до питання «що запускається».
X. Чому ці матеріали містять ознаки ІПСО
Термін ІПСО (інформаційно-психологічна спеціальна операція) часто використовують як універсальне обвинувачення, однак у професійному аналізі він має цілком конкретний зміст. Йдеться не про «фейки» в лоб і не про пряму пропаганду, а про комплексні інформаційні дії, мета яких — сформувати потрібне сприйняття, поведінку та подальші рішення.
У розглянутих публікаціях ознаки ІПСО проявляються не в одному елементі, а в їхній системній сукупності.
- Зміна жанру без прямого позначення
Формально тексти подаються як журналістські матеріали — репортажі, аналітика, «розбори біографії».
Фактично ж вони виконують функцію оцінювального досьє.
Ключовий момент:
читачеві не повідомляють, що він читає не розслідування фактів, а інтерпретацію з заздалегідь заданою рамкою.
Це типовий прийом ІПСО:
залишити форму журналістики, але замінити її зміст на інструмент маркування. - Персоналізація загрози
У всіх випадках фокус свідомо зсувається:
не на явище,
не на проблему,
не на контекст,
а на конкретну фігуру, яка поступово перетворюється на символ загрози.
Використовується однакова схема:
акцент на біографії;
перелік «токсичних» ярликів;
зв’язування з маргінальними або стигматизованими темами;
натяк на суспільну небезпеку без прямого юридичного твердження.
Таким чином створюється образ ворога, а не предмет для дискусії. - Попередня легітимація репресій
Ключова функція подібних публікацій — підготовка аудиторії.
Після виходу матеріалу:
силові дії більше не виглядають несподіваними;
затримання сприймаються як «логічне продовження»;
кримінальне переслідування здається «вимушеним».
Це одна з базових ознак ІПСО:
інформаційний етап передує адміністративному та силовому. - Асинхронність відповідальності
Автори та редакція:
не висувають прямих обвинувачень;
не стверджують факти злочину;
формально залишаються в рамках допустимої риторики.
При цьому наслідки для фігурантів — реальні та незворотні.
Це створює асиметрію:
інформаційне джерело не несе відповідальності;
об’єкт публікації несе максимальні наслідки.
Саме така асиметрія характерна для операцій психологічного тиску. - Масштабування через вторинні джерела
Після виходу первинного матеріалу:
його починають цитувати інші медіа;
посилання використовуються в коментарях експертів;
формується «ехо-контур».
Навіть якщо вихідний текст акуратний за формулюваннями,
в сукупності він перетворюється на доказове середовище, зручне для будь-яких подальших інтерпретацій.
XI. Інституційний фактор: чому виникає питання про роль силових структур
На цьому етапі важливо зробити паузу та зафіксувати:
йдеться не про прямі обвинувачення, твердження про замовлення чи координацію. Ми говоримо про збіг логік, а не про доведені зв’язки.
Тим не менш, при аналізі послідовності подій неминуче виникає питання — хто і яким чином виявляється кінцевим бенефіціаром подібних публікацій.
- Збіг інтересів, а не формальних зв’язків
Матеріали, про які йдеться, мають одну спільну особливість:
вони ідеально лягають в оперативну логіку силових органів, не вимагаючи від них додаткової публічної аргументації.
Після виходу таких текстів державним структурам не потрібно:
пояснювати, чому фігурант став об’єктом уваги;
формувати громадську підтримку дій;
виправдовуватися за жорсткість заходів.
Інформаційна робота вже виконана — неформально та заздалегідь. - Медіа як попередній фільтр легітимності
В умовах війни та підвищеної чутливості суспільства до питань «безпеки» та «лояльності»
будь-яка силова активність вимагає мінімального рівня громадської згоди.
Публікації такого роду виконують функцію такого фільтра:
вони не вимагають юридичних доказів;
не формулюють обвинувачень;
але формують відчуття «обґрунтованої підозри».
Це дозволяє державним органам діяти в більш комфортному середовищі, де питання «чому саме зараз?» вже не виникає. - Асинхронність ролей
Важливо відзначити ще одну деталь.
Медіа та силові структури діють у різних часових площинах:
журналістський текст виходить першим;
громадська реакція формується другою;
процесуальні дії слідують пізніше.
Формально ці процеси незалежні.
Фактично — вони взаємно посилюють один одного, навіть якщо не координуються безпосередньо. - Відсутність спростувань як фактор
Характерно й те, що після силових дій:
редакції не повертаються до теми;
не аналізують наслідки власних публікацій;
не ставлять під сумнів пропорційність заходів.
Це створює враження, що інформаційна функція тексту була вичерпана — він виконав своє завдання і більше не вимагає супроводу. - Чому питання виникає саме собою
У жодному з розглянутих випадків ми не бачимо:
публічних заяв про тиск з боку силових органів;
формальних доказів координації;
прямих підтверджень участі спецслужб.
І тим не менш, повторюваність сценарію змушує ставити питання.
Не про замовлення.
Не про «темники».
А про структурну вигоду.
Коли один і той же тип публікацій:
передує силовим діям;
формує громадський консенсус;
зникає з порядку денного після арештів,
стає очевидно, що йдеться не про випадкові збіги.
Обережний висновок
Ми не стверджуємо, що конкретні матеріали створювалися за вказівкою СБУ чи інших силових структур.
Але ми фіксуємо наступне:
ці тексти функціонують так, ніби вбудовані в загальний контур репресивної логіки держави.
І в умовах, коли слова запускають процеси,
питання вже не в тому, хто написав текст,
а в тому, яку роль він зіграв.
Саме в цій точці аналіз зсувається від питання «що написано» до питання «що запускається».
Міжнародний контекст, про який воліють не говорити
Важливо зафіксувати: занепокоєння методами мобілізації в Україні походить не тільки від окремих активістів чи журналістів, а й від офіційних міжнародних правозахисних інститутів.
У 2024–2025 роках Комісар Ради Європи з прав людини у своїх публічних комунікаціях та меморандумах вказував на системні повідомлення про порушення прав людини, пов’язані з практиками мобілізації в Україні.
Йшлося, зокрема, про:
повідомлення про примусові методи мобілізації;
скарги на жорстоке поводження, обмеження свободи пересування та тиск;
необхідність ефективного цивільного та судового контролю за діями відповідних органів;
ризики тиску на журналістів та осіб, які публічно
критикують практику ТЦК.
Ключові джерела:
Офіційна сторінка Комісара Ради Європи з України
Офіційна сторінка Комісара Ради Європи з України
Заяви та меморандуми
Комісара Ради Європи з прав людини
Позиції Ради Європи з питань свободи вираження та тиску на журналістів в умовах війни
Додатково, в матеріалах структур ООН також регулярно підкреслюється необхідність дотримання прав людини при мобілізаційних заходах та недопустимість репресій за публічну критику:
Управління Верховного комісара ООН з прав людини (Україна)
Показова деталь
Незважаючи на офіційний статус цих джерел, український телемарафон та афілійовані з владою медіа, як правило, обходять подібні документи стороною. Формальних причин для цього може бути безліч — від редакційної політики до відсутності «інформаційного приводу».
Однак в іронічній площині ситуація виглядає інакше:
якби до міжнародних оцінок застосовувалася та сама логіка, що й до внутрішніх критиків, то — суто гіпотетично — довелося б міркувати про можливість кримінально-правової оцінки висловлювань європейських комісарів та міжнародних правозахисних інститутів.
Зрозуміло, це звучить абсурдно — і саме в цьому абсурді проявляється вибірковість підходу.
Важливо підкреслити: йдеться не про Європейську комісію ЄС, а про Раду Європи — незалежну міжнародну організацію, чиїм прямим завданням є моніторинг дотримання Європейської конвенції з прав людини.
При цьому щорічні звіти Європейської комісії щодо України в рамках євроінтеграційного процесу, як правило, обмежуються інституційними та правовими реформами і не містять детального аналізу силових аспектів мобілізації, що створює додатковий розрив між правозахисним та політико-адміністративним порядком денним.
Чому цей контекст принципово важливий
Наявність подібних міжнародних оцінок означає, що критика методів мобілізації та обговорення зловживань:
не є маргінальною позицією;
знаходиться в рамках легітимного правозахисного дискурсу;
давно зафіксована на міжнародному рівні.
Саме тому подальший аналіз публікацій, кримінальних справ та силових дій логічно перевести
від питання «хто сказав» — до питання «що запускається після того, як це сказано».
В цій точці журналістський текст перестає бути просто публікацією —
і починає функціонувати як перше ланка ширшого інформаційно-адміністративного ланцюга.
Особисте досвід як частина загального патерну.
Для мене цей аналіз не є абстрактним чи зовнішнім спостереженням.
Я опинився всередині тієї ж самої схеми — практично в реальному часі.
Спочатку в низці медіа та публічних обговореннях мене почали позначати виключно в одному ключі — як «ухилянта». Без контексту, без фактів, без спроби розібратися в обставинах.
Зі списком публікацій можна ознайомитися тут:
https://www.stopcor.org/ukr/section-zarubezhom/news-kit-persik-zigriv-uhilyanta-v-karpatah-ta-vryatuvav-jomu-zhittya-10-12-2024.html
https://www.stopcor.org/section-zarubezhom/news-kit-persik-zigriv-uhilyanta-v-karpatah-ta-vryatuvav-jomu-zhittya-10-12-2024.html
https://www.eurointegration.com.ua/news/2024/12/9/7200306/
https://fakty.com.ua/ru/svit/20241209-u-rumuniyi-vryatuvali-ukrayinczya-z-koshenyam-tikav-vid-mobilizacziyi/
https://fakty.com.ua/ua/svit/20241209-u-rumuniyi-vryatuvali-ukrayinczya-z-koshenyam-tikav-vid-mobilizacziyi/
https://www.ukr.net/ru/news/details/criminal/108396198.html
https://kp.ua/ua/incidents/a701893-rumunski-rjatuvalniki-vrjatuvali-v-karpatakh-ukrajintsja-z-koshenjam-cholovik-namahavsja-uniknuti-mobilizatsiji
https://nenka.info/uhylyant-iz-koshenyam-nelegalno-perejshov-kordon-z-rumuniyeyu-ta-ledve-ne-zamerz-istoriya-poryatunku/
https://my.ua/uk/news/cluster/2024-12-10-rumunski-riatuvalniki-vriatuvali-v-karpatakh-ukrayintsia-z-kosheniam-cholovik-namagavsia-uniknuti-mobilizatsiyi
https://www.google.com/amp/s/nv.ua/amp/mobilizaciya-v-ukraine-v-rumynii-spasli-zastryavshego-v-karpatah-uklonista-s-kotenkom-video-50472971.html
https://censor.net/ru/photonews/3524237/v-rumynskih-gorah-spasli-uklonista-iz-ukrainy-s-kot-nkom-detali
https://www.5.ua/ru/myr/khotel-sbezhat-s-kotom-v-horakh-ruminyy-spasly-ukraynskoho-uklonysta-340275.html
https://112.ua/ru/uhilant-z-ukraini-malo-ne-zamerz-na-smert-u-gorah-rumunii-48847
https://www.google.com/amp/s/kp.ua/ua/amp/a701893-rumunski-rjatuvalniki-vrjatuvali-v-karpatakh-ukrajintsja-z-koshenjam-cholovik-namahavsja-uniknuti-mobilizatsiji
https://youtu.be/O0QyJ6bJwew?si=jyPWo8W88ocVdU2f
https://www.google.com/amp/s/news.novyny.live/kit-vriatuvav-ukhilianta-iakii-cherez-gori-tikav-za-kordon-foto-218007.html/amp
https://trueua.info/news/u-rumunskykh-horakh-vryatuvaly-ukhylyanta-z-ukrayiny-vin-zablukav-razom-z-koshenyam-foto
https://ua-reporter.com/news/v-rumynskih-karpatah-edva-ne-zamerz-uhilyant-video
Саме слово стало заміною біографії, позиції та мотивації. Цього виявилося достатньо, щоб сформувати потрібний образ.
Через деякий час після цього до мене вийшов чоловік, якого я знав особисто. Він повідомив, що на нього чинився тиск з метою отримання показань проти мене. Йшлося не про перевірку фактів і не про формальний опит. За його словами, його «ламали» — наполягали на потрібній версії, підштовхували до формулювань, які могли б лягти в основу кримінального провадження.
Діалог фіксувався ситуаційно, прямо коли я перебував на базі рятувальників Salvamont Maramureș у грудні 2025 року, тому прошу з розумінням поставитися до наявності ненормативної лексики .
Я не публікую імен і не розкриваю деталей, які могли б поставити цю людину під загрозу. Але сам факт важливий: інформаційна атака та силовий тиск не йшли паралельно — вони йшли послідовно.
Спочатку — ярлик.
Потім — спроба легітимації цього ярлика через показання.
І тільки після цього — перспектива кримінальної справи.
Саме тому, аналізуючи кейси інших людей, я не можу розглядати їх як «чужі історії». Логіка, інструменти та послідовність дій у них — впізнавані. Вони відтворювані. І вони не залежать від конкретного імені.
У цій точці стає ясно: йдеться не про боротьбу з конкретними «порушниками», а про механізм, який запускається щоразу, коли людина виходить за межі допустимого публічного дискурсу.
XI. Відсутність скоординованої реакції системи: допустимі та недопустимі форми «журналістики»
Для перевірки гіпотези про те, що репресивна реакція держави запускається не за фактом порушень, а за змістом висловлювань, необхідно розглянути контрольні кейси публічних діячів, які:
роками працюють в інформаційному полі;
допускають численні правові та етичні порушення;
використовують лексику, конфлікти та тиск;
при цьому не піддаються силовому чи кримінальному впливу.
Ключовий об’єднуючий фактор цих кейсів — відсутність критики ТЦК та мобілізаційної політики.
Кейс А. Васильевич Володимир Степанович та ГО «Україна проти свавілля чиновників»
Період діяльності: з 2014 року.
Формат: псевдожурналістська активність, тиск та прямі образи суддів, публікація персональних даних, публічні хибні обвинувачення.
Підтверджені факти:
судді офіційно заявляли про втручання в їхню професійну діяльність;
звернення надходили до ВРП та Мін’юсту;
у 2023 році ВРП ініціювала перевірку.
Джерела:
https://hcj.gov.ua/news/vrp-iniciyuye-perevirku-diyalnosti-go-ukrayina-proty-svavillya-chynovnykiv
Критично важливий момент:
Незважаючи на багаторічні скарги, кримінальних проваджень не послідувало, діяльність організації не була припинена, а судовий реєстр не містить рішень про ліквідацію.
При цьому:
Організація не критикувала ТЦК, не ставила під сумнів мобілізацію та не зачіпала силовий контур держави. Системі знадобилося 10 років на те, щоб припинити фактичну діяльність. І близько 2 років після прийняття заходів Вищою радою правосуддя.
Кейс Б. Андрій Святыня
Формат діяльності: блогер, стріми, продаж товарів та «курсів» під виглядом журналістики.
Основна платформа: YouTube. Додаткові канали: усі відомі соцмережі.
Канал:
https://youtube.com/@andriisviatyna3119
Зафіксовані елементи публічної діяльності:
продаж предметів, видаваних за коштовні камені;
комерційні стріми під журналістською риторикою;
конкурси та розіграші з заявленими призами в мільйони доларів;
агресивна та обсценна лексика щодо суддів та чиновників.
продаж курсів журналістики без відповідного дозволу, обіцянки надати відстрочку від мобілізації на 1 рік, і головне: відразу після покупки навчання Андрій Святыня обіцяє видати редакційне посвідчення.
Період активності: не менше 5 років.
Сукупний охоплення: понад 1 млн переглядів.
Реакція держави:
відсутність кримінальних справ;
відсутність обшуків;
відсутність силових дій;
діяльність продовжується без обмежень.
Окремої уваги заслуговує факт публічної та відкритої продажу журналістських посвідчень на масових торговельних платформах. На момент підготовки матеріалу в відкритому доступі розміщені оголошення, що пропонують:
«офіційне посвідчення журналіста»;
«онлайн-курси + прес-карта»;
«правовий захист», «дозвіл», «бронь» і навіть обіцянки безперешкодного перетину кордону.
Приклади таких оголошень (публікуються відкрито, без обмежень):
У низці оголошень прямо вказується ім’я організатора — Черненко Юлія Володимирівна, керівник проекту «Медіа простір». Покупцям обіцяють, що після оплати та отримання посвідчення:
до них «будуть ставитися інакше»;
з’явиться «бронь»;
зникнуть проблеми при перетині кордону;
статус журналіста забезпечить захист від тиску.
При цьому продавці видають фіскальні чеки, працюють роками та не приховують комерційний характер послуги.
Ключовий момент полягає не в оцінці цих пропозицій, а в реакції системи:
ця практика існує публічно, масово та тривалий час, не викликає помітних силових чи кримінально-правових наслідків і не стає предметом резонансних розслідувань,
незважаючи на прямі обіцянки переваг, пов’язаних з мобілізацією та статусом.
У контексті раніше розглянутих кейсів це посилює загальний висновок:
реакція держави залежить не від формальних порушень, а від того, чи зачіпає діяльність чутливі теми мобілізації, ТЦК та примусу.
Ключовий фактор:
У контенті відсутня системна критика ТЦК, мобілізації та силових методів держави. Навіть сам факт маскування продажу редакційного посвідчення під навчання журналістиці за 1 день може бути розцінено як фальсифікація документів.
Зв’язок з кейсом ЕСВ Інформ та Шавлюка
Проект ЕСВ Інформ та діяльність Шавлюка належать до одного кластера — антимобілізаційного дискурсу.
На відміну від Васильевича та Святыни:
Шавлюк та Стахиєв публічно ставили під сумнів законність мобілізаційних практик;
їх матеріали зачіпали чутливі зони влади;
після серії публікацій слідували медіа-атаки, а потім силова реакція.
Таким чином, відмінність між кейсами не в формі діяльності, не в рівні порушень і не в масштабі аудиторії.
| Критерій | Васильевич | Святыня | Шавлюк |
|---|---|---|---|
| Роки активності | 10+ | 5+ | Менше |
| Формальні порушення | Так | Так | Ні / спірно |
| Комерційна діяльність | Ні | Так | Ні |
| Критика ТЦК | Ні | Ні | Так |
| Реакція силових органів | Ні | Ні | Так |
Висновок (без прямих тверджень)
Аналіз цих кейсів дозволяє зафіксувати стійкий патерн:
система допускає навіть грубі порушення, якщо вони не зачіпають мобілізаційний контур;
система активується, коли критика стосується ТЦК та практик примусу;
правозастосування носить селективний, а не універсальний характер.
У цій логіці журналістика перестає бути питанням стандартів чи закону.
Вона стає питанням допустимого змісту.
X!. Повторюваний патерн: від публічного слова до кримінального переслідування
Розглядаючи кейси Олександра Шавлюка, Остапа Стахиєва та мій власний, важливо вийти за рамки окремих біографій та особистих обставин. Ключовим тут є не схожість людей, а повторюваність самого моделі розвитку подій.
Йдеться не про збіг обвинувачень, не про тотожність поглядів і не про схожі форми активності. Йдеться про структуру процесу, яка в цих історіях відтворюється з дивовижною точністю.
Точка старту — публічне слово
В усіх трьох випадках вихідною точкою стає публічна діяльність, пов’язана з темами, що перебувають у зоні підвищеної чутливості для держави:
аналіз чи критика практик мобілізації;
освітлення випадків силового тиску та процесуальних порушень;
роз’яснення прав громадян та
можливих форм правового захисту;
фіксація конкретних епізодів насильства чи зловживань з боку представників влади.
На цьому етапі йдеться виключно про слово — публікації, відео, коментарі, інтерв’ю.
Ні про заклики до саботажу, ні про насильницькі дії, ні про пряме порушення закону мови не йде.
Формування інформаційної рамки: «викриття»
Наступний етап — поява матеріалів в інституційних медіа, форматованих як «викриття».
Спільні ознаки таких публікацій:
фокус свідомо зсунуто з аналізу фактів на дискредитацію особистості;
зміст підмінено біографічними деталями, ярликами та оціночними характеристиками;
використовується лексика, що формує образ «соціально небезпечного» чи
«недобросовісного» суб’єкта;
створюється відчуття моральної чи політичної неприйнятності фігуранта.
Формально такі тексти залишаються в рамках журналістського жанру та не містять прямих закликів до репресій.
Ефект легітимації
Такими формами, крім вказаних, можуть бути:
| Критерій | Васильевич | Святыня | Шавлюк |
|---|---|---|---|
| Роки активності | 10+ | 5+ | Менше |
| Формальні порушення | Так | Так | Ні / спірно |
| Комерційна діяльність | Ні | Так | Ні |
| Критика ТЦК | Ні | Ні | Так |
| Реакція силових органів | Ні | Ні | Так |
Порівняльний аналіз: як працюють спецслужби пострадянського простору
(на матеріалі українських кейсів та порівнянних прикладів РФ та Білорусі)
Розглядаючи українські кейси — від Шавлюка до Остапа Стахиєва та пов’язаних з ними медійних кампаній, — важливо вийти за рамки локального контексту та подивитися ширше: які інституційні механізми запускаються, і наскільки вони унікальні.
При такому підході стає очевидно, що йдеться не про «специфіку війни» чи «виняткові обставини», а про набір інструментів, добре відомих з інших пострадянських юрисдикцій.
Загальна логіка: не що, а як
Ключова подібність між Україною, Росією та Білоруссю полягає не в цілях (вони різні), а в методі:
Формування образу загрози через медіа
Легітимація цього образу як суспільно небезпечного
Переклад медійного наративу в юридичну площину
Силове або
кримінально-правове завершення процесу
Цей шлях — від слова до справи — є системним, а не ситуативним.
Росія: кейс Навального як еталон репресивного циклу
У російському контексті цей механізм був доведений до крайньої форми на прикладі Олексія Навального:
спочатку — багаторічна кампанія «викриттів»;
потім — юридична сегментація обвинувачень (економіка, екстремізм, фонди);
далі — визнання інфраструктури «екстремістською»;
і, нарешті, повна ізоляція фігури.
Важливо:
жоден ключовий крок не починався відразу з кримінальної справи.
Кожен етап передувала медійна обробка, що створювала відчуття «очевидності» подальших дій.
Білорусь: кейс Тихановської та перехід від слова до вигнання
Білоруський сценарій відрізняється не меншою показовістю, але іншим фіналом.
У 2020 році:
спочатку були тексти та сюжети про «деструктивні сили»;
потім — обвинувачення в загрозі стабільності;
після — порушення кримінальних справ;
результат — вимушена
еміграція та інституціоналізація образу «зовнішнього ворога».
Білорусь демонструє перехідну модель:
від адміністративного тиску до кримінального,
від окремих справ — до масової криміналізації дискурсу.
Тут важливо відзначити:
репресія форматувалася не як політична, а як реакція на «порушення», «екстремізм», «загрозу безпеці».
Україна: поточна фаза та українські кейси
Українська ситуація принципово відрізняється за контекстом — йде війна, країна перебуває під
екзистенційним тиском.
Однак саме в таких умовах особливо важливо стежити за тим, які інструменти стають нормою.
На прикладі Шавлюка та Остапа Стахиєва простежується знайомий патерн:
публікація серії матеріалів з чіткою оціночною рамкою;
формування стійкого образу «небезпечного суб’єкта»;
синхронізація риторики між різними медіа;
подальше силове втручання та кримінальні обвинувачення.
Формально:
йдеться не про погляди, а про «шахрайство», «перешкоджання», «поширення інформації».
Фактично:
караються вплив, охоплення, здатність формувати альтернативний наратив.
Загальна точка перетину трьох систем
Якщо прибрати національні відмінності, залишається єдина конструкція:
медіа виступає як перша інстанція;
спецслужби — як друга;
суд — як фінальний оформлювач уже прийнятого рішення.
Журналістський текст у цій конфігурації перестає бути:
розслідуванням,
аналізом,
думкою.
Він стає тригером.
Чому це важливо фіксувати саме зараз
Історія Росії показує, чим закінчується інституціоналізація таких практик.
Історія Білорусі — як швидко тимчасові заходи стають постійними.
Україна сьогодні перебуває між цими точками.
І питання полягає не в персоналіях, не в симпатіях і не в ідеологічних позиціях, а в наступному:
залишиться журналістика простором аналізу —
чи остаточно стане етапом силового процесу.
Це і є той рубіж, на якому українські кейси набувають значення не тільки для України, а й для всієї Європи.
Україна та Росія: подібність медійних механік при різних назвах війни
Важливо окремо зафіксувати один принципово важливий момент термінології.
У Російській Федерації повномасштабна
війна проти України офіційно іменується владою як «так звана СВО». Використання цієї формули в даному аналізі не є визнанням чи легітимацією терміну, а відображає виключно те, як війна позначається в російському державному та афілійованому медіадискурсі.
Саме в рамках цього нав’язаного найменування в російському медіапросторі вибудовується стійка система пропаганди та придушення інакодумства.
Порівняння логіки медіатрансляції
Незважаючи на відмінності в політичному устрої та міжнародному статусі, в медійних практиках України та Росії можна виявити структурно подібні механізми, якщо розглядати не зміст, а логіку подачі.
У Росії:
війна подається через рамку «так званої СВО»;
будь-яка публічна незгода автоматично інтерпретується як підрив держави;
відмова брати участь чи критика пояснюються зовнішнім впливом, «ворожою пропагандою», «дискредитацією армії».
В Україні:
формується стійка категорія «ухилянта» як громадського образу;
індивідуальні правові ситуації подаються в морально-оціночній рамці;
громадське осудження підмінює правовий аналіз.
В обох випадках йдеться не про один матеріал чи заяву, а про постійну трансляцію, яка з часом нормалізує певний тип ставлення до «незручних» людей.
Чому акцент саме на формулюваннях має значення
Мова в умовах війни — це не нейтральний інструмент.
Вона задає рамки допустимого.
Коли:
війна отримує евфемістичну назву;
або відмова від участі в ній перетворюється на моральний
злочин,
суспільство поступово звикає до того, що право поступається місцем лояльності, а процедура — емоції.
Принципова обмовка
Цей аналіз не прирівнює Україну та Російську Федерацію ні політично, ні юридично, ні морально.
Йдеться виключно про пострадянські інформаційні патерни, які:
можуть
відтворюватися в різних країнах;
проявляються в моменти високої напруги;
і вимагають фіксації саме тоді, коли ще можлива корекція.
Спільне джерело методів: радянська школа спецслужб
При аналізі практик, застосовуваних спецслужбами в країнах пострадянського простору, неминуче виникає одне
незручне, але принципове питання:
чому при різних прапорах, риториці та зовні протилежних політичних курсах методи роботи виявляються разюче подібними?
Відповідь лежить не в поточній політиці, а в інституційній пам’яті.
Більша частина кадрового ядра спецслужб пострадянських держав формувалася або:
безпосередньо в радянській системі,
або в викладачів, навчених в СРСР,
або за методичними матеріалами, що сходять до однієї й тієї ж школи.
Йдеться не про змови і не про координацію, а про успадковану професійну культуру.
Універсальні елементи цієї школи
Незалежно від країни, в практиках спецслужб колишнього СРСР відтворюються одні й ті ж ключові елементи:
Перевага профілактики над правом
Спочатку — нейтралізація загрози.
Потім — юридичне оформлення.
Інформаційна підготовка до процесуальних дій
Громадська думка готується заздалегідь:
через «викривальні» матеріали,
через дискредитуючі ярлики,
через моральну ізоляцію об’єкта.
Злиття журналістики та оперативної роботи
Формально незалежні публікації:
стають джерелами для кримінальних справ;
використовуються як «соціальне обґрунтування» репресій;
створюють враження суспільного запиту на силові дії.
Персоналізація загрози
Замість аналізу явищ — фокус на конкретних людях:
блогер,
активіст,
юрист,
журналіст.
Система завжди працює простіше, коли загроза має обличчя.
Чому це не збіг
Подібність методів не пояснюється «запозиченням» чи «імітацією».
Вона пояснюється тим, що одна й та ж школа формувала однакові відповіді на кризи:
інакомислення = потенційна загроза;
публічність = посилення
ризику;
нейтралізація через ізоляцію = ефективне рішення.
Саме тому в різних країнах ми бачимо однакові ланцюги:
публікація → резонанс → силові дії → кримінальна справа.
Змінюються формулювання, статті кодексів та політичні гасла.
Механізм залишається.
Від Навального до Білорусі — різні країни, одна логіка
Російський кейс з Олексієм Навальним та білоруський кейс з репресіями проти опозиції під режимом Лукашенка часто сприймаються як унікальні трагедії конкретних країн.
Однак при порівнянні видно, що:
спочатку формувався образ загрози;
потім — громадське обґрунтування тиску;
і тільки після цього — юридичне оформлення.
Українські кейси, про які йдеться в цьому
матеріалі, не тотожні за масштабом та контекстом, але структурно вкладаються в ту ж логіку.
Саме це і вимагає аналізу — не для прирівнювання, a для попередження.
Чому фіксація цих патернів критично важлива
Проблема не в конкретних людях і навіть не в конкретних спецслужбах.
Проблема в тому, що
непроаналізована система схильна відтворювати себе.
Якщо:
журналістський текст автоматично стає оперативним інструментом,
громадське осудження підмінює правову процедуру,
а «профілактика» виправдовує будь-який тиск,
то простір для прав людини звужується незалежно від країни.
Ключовий висновок
Йдеться не про «погані» чи «хороші» держави.
Йдеться про пострадянський інерційний механізм, який активується в умовах війни, страху та мобілізаційної логіки.
І якщо цей механізм не називати, не описувати і не фіксувати —
він продовжить працювати, змінюючи лише вивіски та терміни
Редакційне повідомлення
На даний момент редакція проекту «Орден Опору» працює над наступним етапом розвитку ініціативи.
Ми почали пошук та опрацювання безпечних способів фіксації та зберігання чутливих даних, пов’язаних з фактами переслідувань, насильства, тиску з боку державних структур та афілійованих з ними осіб.
Йдеться не про публікацію «по гарячих слідах» і не про негайне оприлюднення матеріалів, a про створення захищеного електронного архіву.
Мета цього архіву — довгострокова фіксація:
особистих історій переслідувань;
документальних підтверджень;
цифрових слідів тиску та репресій;
свідчень, які з об’єктивних причин не можуть бути опубліковані відразу.
Ми вважаємо важливим спочатку створити безпечну інфраструктуру —
і тільки потім пропонувати людям довірити нам найвразливіше.
їхній особистий досвід.
Робота триває. Заради Справедливості.
STALKER
Добавить комментарий